Україна — це не просто крапка на карті. Це пісні дитинства, знайомі стежки й міцні, надійні руки, які колись вели тебе тими стежками. Це мамині обійми, бабусин хліб, шкільні роки, перше причастя і спів церковного хору, що торкався найпотаємніших глибин душі. Україна — це Різдво і запах куті. Це вишиті рідними руками рушники й подушки, це сорочки, які передавали від покоління до покоління, вкладаючи в кожну нитку любов, пам’ять і молитву. Це широкі поля, безкраї степи, високі гори й моря. Це мій рідний Захід, такий дорогий моєму серцю, і вся велика Україна, що навчилася стояти навіть тоді, коли її намагалися поставити на коліна. Україна — це велика родинна історія, у якій кожен рід має свою особливу й щемливу сторінку. У ній живуть голоси наших предків, їхні пісні, праця, молитви й дороги. Те, що вони берегли у своїх серцях, сьогодні бережемо ми.Україна вже ніколи не буде такою, якою я бачила її в дитинстві. Та країна залишилася у моїх спогадах, немов квітка між сторінками родинного альбому. Там іще звучать знайомі голоси, стежки ведуть до рідного дому, а світ здається великим, добрим і безпечним. Відтоді ми виросли разом — і я, і моя Україна. Час змінив нас, а війна залишила рани, яких уже неможливо не помічати. Та Україна житиме. Бо вона завжди поставала з попелу, відроджувалася і знову розправляла крила, немов Фенікс.І де б не опинилися її діти, вони нестимуть Україну із собою — у мові, піснях, молитвах, родинних традиціях і любові. Бо справжню Батьківщину неможливо залишити: вона продовжує жити всередині нас.

Україна — це світло, яке передається від серця до серця, від покоління до покоління. Світло, яке не змогли погасити ні відстані, ні роки, ні війна. Світло, що не згасає.

Якось один мій друг написав вислів, який вкарбувався  у моїй пам’яті: «аромат людяності». Здавалося б, це лише два слова. Але чому вони так довго жили в мені? Чому змусили зупинитися, думати, а потім народилися у вірші? Мабуть, тому що людяність не має кольору. Не має форми. Її не можна купити, навчитися їй за один день чи вміло зіграти. Та вона залишає слід.Ми можемо не пам’ятати всіх слів, які нам говорили люди. Не пам’ятати їхніх облич. Але пам’ятаємо, що відчували поруч із ними. Одні залишають після себе холод, інші — тривогу. А є ті, після яких у серці ще довго живе світло. Ніби вони залишили невидимий аромат, який неможливо пояснити, але неможливо й забути. Можливо, саме це і є аромат людяності.Це коли твоя присутність лікує більше, ніж слова. Коли поруч із тобою людина не боїться бути собою. Коли доброта не потребує свідків, а милосердя не шукає оплесків. У світі, де так багато шуму, сили й показовості, мені здається, найбільшою розкішшю стає залишитися Людиною. Бо зрештою нас запам’ятають не за дорогими речами, не за статусом і навіть не за успіхами. Нас запам’ятають за тим, що залишилося в серцях інших після нашої присутності. І якщо людина залишає після себе аромат людяності, то це, мабуть, найкращі парфуми, які тільки можуть існувати.

Аромат людяності схожий на квіти.Нехай кожен із нас буде тією квіткою, аромат якої хочеться пам’ятати.

“…Того дня дім Вишневських жив своїм звичним воєнним життям. На кухні тихо кипіла вода, у кімнаті лунав приглушений голос із телефона, а за вікном весна вперто намагалася переконати світ, що життя триває.

Першою військових біля хвіртки помітила Ярина.

Двоє чоловіків стояли нерухомо. Один тримав у руках папку, другий дивився кудись убік, немов не наважувався підвести очі на будинок. Вони не поспішали заходити. Просто чекали.

Ярина відчула, як усередині все похололо.

— Мамо… — лише й промовила вона.

Марія підійшла до вікна й одразу затулила долонею рот. У кімнаті стало так тихо, що було чути цокання старого годинника на стіні.

Катерина Михайлівна повільно підвелася зі свого крісла. Вона нічого не запитала. Лише поправила хустку й пішла до дверей. Її кроки були рівними, майже спокійними, наче вона вже давно знала, що одного дня війна прийде і до їхнього дому.

Біля хвіртки один із військових зняв кашкет.

— Катерина Михайлівна Вишневська?

— Так це я.

Чоловік відкрив папку, але кілька секунд не міг почати. Його пальці ледь помітно тремтіли.

— Ми змушені повідомити…

Далі слова розсипалися на окремі звуки. Катерина Михайлівна ще бачила його губи, бачила чорні ґудзики на формі, весняне сонце на металевій хвіртці, але вже нічого не чула. Марія притулилася до одвірка. Ярина стояла позаду, не відчуваючи ні рук, ні ніг. Здавалося, навіть будинок завмер разом із ними.

Військовий опустив очі й продовжив читати:

— Вишневський Михайло Лук’янович, залишаючись вірним Військовій присязі та Українському народові, мужньо виконав свій військовий обов’язок і загинув під час виконання бойового завдання, захищаючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.

Він замовк, закрив папку й уже тихіше додав:

— Прийміть наші щирі співчуття….

….”